Отець-декан Зореслав КОТОВИЧ: «КНИЖКА В НАШІЙ РОДИНІ МАЛА ВЕЛИКУ ВАРТІСТЬ»

З минулого літа новим деканом Долинського деканату УГКЦ призначено отця Зореслава-Івана  Котовича, який до цього часу став добре знаним на Рожнятівщині, де тривалий час служив настоятелем церкви у Нижньому Струтині, був заступником декана Рожнятівського деканату. Досить швидко з повагою отця сприйняли й долиняни. Його доброзичливість, освіченість, глибокі канонічні знання, чутливі психологічні вміння вислухати й зрозуміти людські проблеми, філософія віри – проклали  міцний міст єдності й шани між ним і віруючими та священиками деканату.  Легко відгукнувшись на запрошення, отець-декан Зореслав з доброю посмішкою, душевною легкістю завітав на зустріч і одразу ж прихилив до себе відкритістю й комунікабельністю.

 

– Отче Зореславе, як визріла у вас першооснова стати священиком, служити Богові?

– Я народився у Раневичах Дрогобицького району на Львівщині в побожній, національно-патріотичній  сім”ї.  У часи тотальної заборони в моїй родині, у хаті хресної мами була підпільна церква, де багато чим ризикуючи відправляв отець Іван Сокіл  Службу Божу, хрестини, звичайно, за наглухо заштореними вікнами, у глибокій таємниці. А днями він пас худобу у колгоспі, багато читав, вів власні щоденники, мав дар до передбачень, які часто справджувались. Його слова стали й твердженням того, що в нашій родині має бути священик, який продовжить його служіння Богові. Очевидно це випало на мене.

З маленького я багато знав про релігію, історію України ,- і те, що можна, і те, що не можна було. З трьохрічного віку, відколи себе запам’ятав, я ходив зі старшими до церкви, знав молитви. А також від маленького грав на сцені, практично жив у театральних українських постановках батька-матері, вивчав українських князів, гетьманів, захоплювався козаками, опришками.

Оскільки у батьків була велика, розкішна бібліотека, то я читав запоєм українські історичні твори, п’єси, релігійну літературу.

Хочу наголосити, що книжка в нашій родині завжди мала велику вартість. Навіть бабця згадувала з цього приводу про батька, котрий, їдучи на навчання до Борислава, завертав на місцевий ринок – продавав приготовлені для нього матір”ю молочні продукти й за ці гроші купував книги. І так не один раз  студентські роки перебував інколи впроголодь, зате милувався й зачитувався новими книжками.

Після школи першою моєю вищою освітою став філологічний факультет Дрогобицького педінституту, який я студіював  у 1984-1988 роках. Тоді це була чотирирічка. Далі, перервою стала служба у війську.  Завершуючи останній курс навчання я паралельно багато подорожував з нашим самодіяльним студентським театром, який славився своєю програмою і можливостями. Його очолював і розвивав, до речі, мій батько – Заслужений працівник культури України. З аматорського колективу він вивів його у досить відомий, високо оцінюваний, якому присвоїли згодом звання Народного. Ми готували надзвичайно сміливі, національно ідейні за змістом постановки. Несли в маси українські строї, історію, культуру. Гастролювали багато по містах східної, південної України. Навзаєм отримували як багато щирих аплодисментів, подяк за пропагування національного, народного,    так і окремі криві погляди з сичанням –  «бандєровци». Місцеві вчителі по перервах підходили до нас просили сценарії виступів, вертепу. Зауважували часто кругом себе й вишколених чоловіків з прихованими раціями.

А перебуваючи на Рожнятівщині при освяченні символічних могил січовим стрільцям, я познайомився з отцем УГКЦ Ярославом Жовніровичем, який відіграв важливу роль в формуванні мого світогляду й життєвого вибору. Він дав мені рекомендацію на здобуття духовної освіти, але наполіг, щоб я спочатку завершив педагогічну науку.   Після цього, мною був зроблений свідомий вибір – посвятити подальше життя служінню Богові  і я вступив до Івано-Франківського теологічно-катехитичного інституту.

Разом з опануванням богословської освіти, ми налаштовувалися на нову, обрану для себе діяльність у світському соціумі. Адже, як нас вчили, а згодом ми зрозуміли на власному прикладі, бути священиком, служити Богу,- це навіть не професія, це щось значно вище – смисл всього життя. Тут вже немає традиційних вихідних днів у суботу й неділю, планування власних справ на певний час. Ми вже не належим  сім”ї, родині, навіть собі. При поклику, приходиться  залишати все набуте роками й переходити в інше місце служити. До цього, звичайно, ніхто не силує, це є прояв послуху і свідомий власний вибір. І якщо священик служить щиро, заслужив високий авторитет у віруючих, то ці заслуги, мов промінь світла, він старатиметься  перенести й на нове місце своєї служби – що повинно зорганізовувати людей до віри, до Бога, до позитивних взаємин і любові один до одного. Таке душевне спрямування нам прищеплювали з початку навчання. Ми цим захоплювалися, налаштовувалися на висоту духовного покликання. Хоч були й тривожні моменти…

– А саме?

– Це ще були часи радянської влади. І закінчивши педінститут, я мав хороші прогнозовані перспективи на Дрогобиччині для праці і кар’єрного зростання в педагогіці, приміром, пропозицію йти працювати заступником директора школи з виховної роботи. Але впевнено вибрав крутий поворот до стежки служіння Богу. Вже на першому курсі нам стало відомо, що всіх слухачів духовного інституту взято на відповідний облік, під пильне око. Згодом рознеслися тривожні повідомлення: «ГКЧП», «переворот», «путч»… Танки. Надзвичайний стан. Штурми. Військо. Міліція.

Я якраз приїхав до Дрогобича. Вже був одружений. Вдома теж всі в тривожних очікуваннях. Різні думки. Кажуть: «Може ти вже й не поїдеш на навчання?! На обліку стоїш. Що дальше буде? Чи не повернуться назад часи репресій? » Та все в Божій волі, і слава Богу, вийшло на краще.

– Як проросли паростки Вашого священичого життя?

– По завершенні навчання мене було скерована на парафію до Нижнього Струтина Рожнятівського району. Це моя дитина, образно кажучи, перша моя служба Богу і церковній громаді. Перша – і на сімнадцять років. Дотепер. Ця парафія, це село мені – і дитина, і мама, й родина. Тут я вже за ці роки пізнав кожну частину села, кожну хату, перелаз, стежку. От, дайте мені ручку й аркуш паперу – я  намалюю, викреслю мапу всієї сільської території. Хоча це велике село – до тисячі дворів. Я знаю за кожну хату: хто там живе, хто ходить до церкви… і навіть хто що за священика каже (сміється).

Я вже зараз змінив місце проживання на Долину, але залишаюся з жителями села тісно переплетений у стосунках за ці роки: вони мене запрошують на свої важливі події, приїздять за порадою, підтримкою.

– Як сприйнялось призначення Вас деканом Долинського деканату УГКЦ, які перші   думки, узагальнення сформувались про перейнятий Вами під опіку деканат?

– Це сталось якось спонтанно, неочікувано. Бо цю нішу мав зайняти шанований  в Долині отець Тарас Керницький, але Бог розпорядився по іншому. І знаючи, відслідковуючи мою працю на парафії, службу понад десять років помічником декана Рожнятівського деканату, владика оголосив – що Церква має намір зробити такий крок. Це достойно сприйняв і отець Василь Керницький, який до цих пір був деканом, і проявив великий послух владиці. Він викликав до себе повагу і як священик, і як людина.

Новий колектив священиків Долинського деканату сприйнятий мною дуже позитивно. Звичайно, з багатьома ми зустрічались і раніше: на реколекціях, на спільних відправах.

Правда, оглянувшись по великому приміщенні церкви, мене трохи збентежило відсутністю дітей на Службі Божій. Можливо, це є з певних причин. А можливо треба відправляти окрему дитячу Службу Божу. Будем думати над залученням дітей, молоді до церкви. Підібрати відповідний час, сприйнятний для віруючої молоді, враховуючи й розміщення церковної споруди в старій частині міста, куди приходять віруючі як  зі всієї Долини, так і з навколишніх сіл. Я вивчатиму ці фактори. Для цього часто люблю побути серед людей, послухати, поговорити й особисто відчути присутній дискомфорт чи позитив. Подумаєм над проектом суботньої дитячої школи при церкві, до якої можна залучити дітей, урочистого проведення першого причастя, урізноманітнення цікавих підходів до навчання дітей Слову Божому.

Звичайно, я враховуватиму й те, що тут вже є налагоджено  багато добрих справ і їх треба підтримувати, розвивати. Бо служачи в селі мені в таких випадках приходилось нові починання налагоджувати з нуля. І часто доводилось церковній громаді брати на себе організацію, проведення, приміром, загальнодержавних патріотичних свят, покладання вінків, відправу панахиди.

-Отче Зореславе, Ви прийшли не з порожніми руками, а принесли  видання Християнського часопису міської парафії Різдва Пресвятої Богородиці  «З нами Бог». 

– Це вже третє число нашої своєрідної церковної газети. Ідею я втілив у реальність лише перейшовши служити до Долини. Розповсюджуєм часопис благодійно, безкоштовно. Знайшлися друзі церкви, котрі допомагають нам у цьому фінансово і організаційно, зокрема, й колишні мої парафіяни. При потребі – прийматимем рішення   про збільшення тиражу. Ми брали до уваги й те, що не всі люди з тих чи інших причин можуть приходити до храму. Тому на сторінках газети вони матимуть можливість прочитати про основні релігійні свята прийдешнього місяця, новини церковного життя, окремі тексти молитов, розклад богослужінь, розписаний по днях тижнів, цікаву християнську інформацію. Тут віруючі знайдуть і повідомлення про отримання Святої Тайни Подружжя, Святих Тайн Хрещення і Миропомазання, сумні повідомлення про тих, хто відійшов у Вічність з нашої церковної громади. Подається в часописі й дитяча сторінка.

– Які Ваші наміри формування подальших взаємовідносин деканату УГКЦ з іншими  діючими в районі конфесіями?

– Хочу наголосити, що за складом характеру – я людина не конфліктна. І старатимусь підтримувати як уже сформовані відносини християнського добросусідства, так і розвивати їх. Ми братимемо участь у спільних богослужіннях на запрошення місцевої влади у державних і патріотичних подіях. Загалом, взаємини з традиційними християнськими конфесіями розвиватимемо тільки в позитивному напрямку. Звичайно, ми маєм свою оцінку  діяльності різних сект, новоявлених релігійних культів, які можуть шкідливо впливати як на нашу духовну культуру, так і на здоров”я, а то й життя громадян, котрі потрапляють під їх вплив. Таким шляхом часто виманюють гроші й матеріальні цінності у людей, скуповують нерухомість, проникають в економічні структури, відкривають свої видання й навіть телевізійні канали. А це величезні кошти, за якими хтось стоїть. Тому тут треба бути дуже обачними.

– Новий погляд часто бачить життя по-іншому. Які Ваші перспективні наміри  організації  і розвитку служіння Долинського деканату?

– Наразі я вже тут  служу кілька місяців. Вирішилися організаційні проблеми з переїздом, облаштуванням житла, адаптацією сім”ї  до нового місця й нових умов.

Перш за все хочеться зміцнювати співпрацю й прихильність віруючих до нашої церкви, проводити обнови Святого Духа, реколекції, священичі місії з метою  зміцнення нашої віри, підвищення престижу святої Церкви. Дещо здивувало мене, приміром, коли на День Незалежності України в одній з церков правиться заупокійна Служба Божа, в іншій – буденна відправа… А повинен бути свідомий підхід пошанування нашої державної слави – святкова урочиста літургію в усіх церквах, а не тільки в тій, де править декан. Про це, здається не потрібно було б і нагадувати. Але надалі прийдеться нам спільно в деканаті виробляти вадливість підходів до таких моментів.

На часі також наближати віру до дітей і молоді. Це на мою думку дуже важливе завдання нашої церкви. Бо інакше – втрачатиметься дорогоцінний час, який згодом може прикро позначатися небажаними наслідками в духовному, ідейному вихованні української молоді на місцевому рівні. Згадаймо давню галицьку церкву – яке вона несла колосальне навантаження у виховному плані. Це правильно розуміють і молоді священики, котрі приходять на парафії. Бо як влучно сказав Патріарх УГКЦ  Святослав Шевчук: « Прийшла весна у нашу церкву!»  Але справжня весна має підкріплюватися присутністю молоді, дітей в храмах. Бо це майбутнє України.

-Щира дяка Вам, отче-декане, за розмову. Успіхів Вам у величному життєвому виборі служіння Богу, народу і Україні!

Листопад, 2011

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

%d блогерам подобається це: